Матеріал підготовлений для видання "ЮРИСТ & ЗАКОН" (http://ligazakon.ua).

Чомусь так склалося в нашому радянському (пострадянському) суспільстві, що укладання будь-якого письмового договору між знайомими людьми вважається неввічливим і, навіть, образливим, тим більше, якщо мова йде про укладання письмового договору між родичами. Мені відомі ситуації, коли дівчина відмовилась укладати шлюб і взагалі припинила стосунки з нареченим, який запропонував укласти шлюбний договір, навіть, не знаючи умов запропонованого договору (хоча вони були досить вигідні для неї).

Для того щоб розібратися у цьому питанні, нам потрібно звернутися до самої суті такого явища, як письмовий договір. Договір – документ, в якому сторони виявляють свої права та обов'язки з певних відносин та встановлюють відповідальність за їх невиконання, тобто фактично письмовий договір просто закріплює на папері те, про що домовилися сторони.

Таке закріплення має наступні переваги:

1. Людям властиво забувати, а при укладанні договору на папері залишається чітке формулювання умов домовленості сторін.

2. Кожна зі сторін може розуміти та тлумачити усні домовленості по-своєму, в результаті чого може виникнути непорозуміння. Фіксування точного формулювання у письмовому договорі виключає таку можливість.

3. Часто при укладанні письмового договору сторони звертають увагу на ті моменти, на які вони ніколи не звернули б уваги, якби письмовий договір не складався.

Як показує практика, то якраз з таких «неважливих» питань і виникають спори між членами подружжя, оскільки при укладанні шлюбу кожен з її членів вважав, що все буде саме так, як бажає він.

4. Сторони можуть чітко встановити свої права та обов'язки з певних питань, уникнувши у майбутньому суперечок з їх приводу (адже часто такі суперечки призводять до розірвання шлюбу).

5. Члени подружжя можуть чітко встановити свої майнові права та обов'язки у випадку розірвання шлюбу (і не тільки, але про це пізніше). Це дає можливість уникнути довгих та виснажливих судових процесів з розподілу майна подружжя.

Фактично, укладання письмового договору дає можливість чітко визначитись сторонам у своїх правах та обов'язках, уникнувши в подальшому непорозуміння та конфліктів. Тому укладання шлюбного договору навіть сприяє зміцненню сім'ї, адже не виникає конфліктів з питань, з яких зазвичай – без укладання договору – сторони взагалі не домовляються.

Стосовно самого шлюбного договору, то його основне значення полягає в урегулюванні майнових відносин подружжя відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на взаємовідносини у сім'ї. Шлюбний договір змінює встановлений законом режим майна подружжя і встановлює договірний режим їхнього майна. Цей договірний режим є допоміжним регулятором: він діє лише за бажанням подружжя і лише щодо визначеного у ньому кола відносин.

Шлюбний договір та з «чим його їдять»?

У нашій країні укладання шлюбного контракту було передбачене ще у Кодексі про шлюб та сім'ю 1969 року, а саме – Законом від 23 червня 1992 року до Кодексу було внесено ст. 27¹. Порівняно із сучасним Сімейним кодексом України від 10.01.2002 року ця норма була менш опрацьованою та достатньою мірою не регулювала зазначені соціальні відносини, адже на даний час їх регулює вже ціла глава – Глава 10 «Шлюбний договір».

Що ж можливо передбачити при укладанні шлюбного договору та за яких умов взагалі можливе таке укладання?

Законодавство вимагає (стаття 94 Сімейного кодексу України), щоб шлюбний договір укладався у письмовій формі і нотаріально посвідчувався. Це важливо як для визначення дійсності договору, так і моменту, з якого договір набирає чинності.

У випадку недодержання вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення шлюбного договору, відповідно до вимог статті 215 та 203 Цивільного кодексу України, зазначений договір може бути визнано недійсним.

На даний момент статтею 92 Сімейного кодексу України передбачена можливість укладання шлюбного договору не лише нареченими, а й подружжям, яке вже перебуває у шлюбі.

При цьому необхідно звернути увагу, що стаття 95 Сімейного кодексу України розмежовує два моменти, з яких договір набирає чинності, зокрема:

– якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу (з дотриманням нотаріальної форми), то він набирає чинності у день реєстрації шлюбу;

– якщо ж шлюбний договір укладено подружжям (особами, які вже перебувають у шлюбі), – він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 Сімейного кодексу України, на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріально.

До набрання чинності Сімейного кодексу України така згода батьків неповнолітньої особи або інших її законних представників могла бути виражена в окремій заяві або шляхом запису такої згоди на зворотному боці екземпляру шлюбного договору, який залишався у нотаріуса. Згідно із новим законодавством такий порядок змінено, адже згода має бути нотаріально засвідчена.

Що стосується змісту шлюбного договору, то вимоги до нього чітко встановлено статтею 93 Сімейного кодексу України, а саме:

• зміст шлюбного договору обмежено виключно майновими відносинами;

• шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя та відносини між ними й дітьми;

• шлюбний договір не може обмежувати встановлені законом права дитини, ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

• за шлюбним договором не може відбуватись передача права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації (нерухомість), та є необхідним укладання про це окремого договору.

Крім того, шлюбний договір має ще низку особливостей, у тому числі і стосовно змісту договору, зокрема:

• шлюбний договір може встановлювати право визначення частки кожного із подружжя з відхиленням від принципу рівності часток;

• шлюбний договір може встановлювати підстави виникнення аліментних зобов'язань;

• шлюбний договір може визначати права на проживання у квартирі (будинку) у разі розірвання шлюбу;

• можливість внесення до шлюбного договору змін на вимогу однієї із сторін, за рішенням суду;

• можливість визнання його недійсним відповідно до загальних підстав, визначених щодо правочинів Цивільним кодексом, зокрема тоді, коли він був укладений внаслідок обману чи використання скрутного становища, в якому перебувала одна із сторін договору.

Найбільш суперечливими та обговорюваними в спільноті юристів є положення ч. 1 та ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України.

Зокрема, зазначені у ч. 1 ст. 93 Сімейного кодексу України обмеження предмету шлюбного договору лише майновими відносинами нерідко називається таким, що обмежує права сторін у вираженні їх волевиявлень у договорі. У деяких ситуаціях застосування такого обмеження є взагалі спірним, наприклад, у ситуації, коли майбутній дружині гарантується отримання права власності на набуте до шлюбу майно чоловіка за умови її згоди на зміну свого прізвища на прізвище чоловіка.

Зазначена ж у ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України заборона передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації, чітко визначає, що за шлюбним договором таке майно передаватися не може. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що стосовно такого майна шлюбний договір є фактично попереднім договором про передачу майна у власність з обов'язковим укладанням уже основного договору про передачу майна (дарування, купівлі-продажу, довічного утримання та ін.), однак законодавством не визначений подальший порядок дій подружжя.

Шлюбний договір є різновидом цивільного договору. Специфіка цього договору полягає в тому, що його суб'єктний склад визначається Сімейним кодексом України, а предмет регулювання має переважно цивілістичні риси. Ще одна особливість шлюбного договору пов'язана з його комплексним характером: за своїм змістом цей договір не є однорідним, оскільки може містити положення про створення і зміну правового режиму майна подружжя, регулювати права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання, закріплювати правила поділу майна.

Шлюбний договір є консенсуальним договором: якщо шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення; якщо шлюбний договір укладається сторонами, які лише мають намір одружитися, то він вважається правочином з відкладальною умовою і почне діяти лише з моменту реєстрації шлюбу.

Шлюбний договір є двостороннім договором. Ця ознака випливає безпосередньо з ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України, відповідно до якої шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне становище. Отже, шлюбний договір не може покладати на одного з подружжя лише обов'язки, а іншому – надавати лише права.

Статтею 100 Сімейного кодексу України передбачено можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги щодо форми угоди про це: угода подружжя про зміну умов шлюбного договору нотаріально посвідчується (ч. 2 ст. 100 СК). Крім цього, шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК). Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може бути припинена.

Чинний Сімейний кодекс України передбачає дві підстави припинення шлюбного договору: відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання (ст. 102 СК).

Визнання шлюбного договору недійсним

Як і будь-який інший правочин, шлюбний договір може бути визнаний недійсним. Визнання його недійсним відбувається у порядку і з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (параграф 2 Глава 16 – «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону»).

Шлюбний договір може бути нікчемним, тобто недійсність якого встановлена законом.

Отже, шлюбний договір визнається нікчемним, зокрема, якщо:

• він є фіктивним, тобто його було укладено без наміру створити ті правові наслідки, які обумовлюються цим договором (наприклад, подружжя підписали шлюбний договір для того, щоб уникнути звернення стягнення на певне майно);

• він є удаваним правочином, тобто укладається подружжям для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (приміром, укладають шлюбний договір, а фактично здійснюють купівлю-продаж, для того щоб уникнути сплати податку);

• шлюбний договір укладено недієздатною особою;

• шлюбний договір вчинено під впливом насильства (одна із сторін уклала шлюбний договір всупереч своїй справжній волі внаслідок застосування щодо неї фізичного або психічного тиску з боку другої сторони договору або з боку іншої особи);

• шлюбний договір вчинено під впливом обману (одна із сторін договору умисно ввела в оману другу сторону щодо обставин, які мають істотне значення – зокрема, щодо його правової природи та істотних умов).

Шлюбний договір може бути оспорюваним правочином, якщо:

• один з подружжя уклав цей договір у момент, коли не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними;

• одна із сторін договору при його укладенні помилилася щодо обставин, які мають істотне значення. Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК для цього випадку істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом;

• одна із сторін договору уклала його під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Порушення положень ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України може потягнути за собою визнання недійсності шлюбного договору, адже згідно з цією нормою шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених Сімейним кодексом України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Тлумачення і застосування цієї норми ускладнено тим, що Сімейним кодексом не встановлено хоча б орієнтовного переліку ситуацій, які свідчать про те, що умови шлюбного договору ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Не вирішено це питання і у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11.